Восени під кінець жовтня 1959 року троє хлопчиків зайшли в Покровський будинок культури. Надворі була негода – дощ, холоднеча. Це були Льоня Андрющенко, Марченко Льоня, Тихий Микола Макарович. Тут вони зустріли художнього керівника духового оркестру Дрогалова Олександра Михайловича. «Чим зайняті, хлопці?» – запитав він їх . «Нічим.» - відповіли вони. Тоді він запропонував їм організувати естрадний оркестр. В цей час по країні почали організовуватися і популяризуватися естрадні оркестри. Хлопці до цього часу приймали участь у духовому оркестрі. Взялися думати хто зможе грати в такому колективі, хто на яких інструментах зможе грати. Потрібні були такі музичні інструменти: труби, піаніно, контрабас, кларнети, ударні. Дрогалів запитав, хто уміє грати на кларнеті і Андрющенко Льоня відповів, що він уміє і зіграв на кларнеті дуже тоді популярну мелодію «Моя Індонезія».
І от сформувався перший склад естрадного оркестру: Льоня Андрющенко – кларнет, Микола Тихий – ударні, Віктор Андрійович Воєводін – контрабас, Попова Галина Андріївна, музичний вихователь дитячого садка – піаніно, Марченко Льоня і Юра Жуков – трубачі, Дрогалов Олександр Михайлович – акордеон. Набрали репертуар. Почали його розучувати, щоб до нового року з ним виступити перед покровчанами. Розучували вальси, танго, фокстроти і інші популярні мелодії. І на новий 1960-й рік в Покровці на танцях заграв естрадний оркестр. Це був неабиякий ажіотаж, тріумф. Людей набралося дуже багато, в фойє ніяк було і повернутися, а танці до цього часу проходили тут. Тож прийшлося вже після демонстрації фільму заходити в зал, бо кіно і будинок культури були в одному приміщенні. Здвинули в одну сторону стільці, естрада вийшла на сцену і в залі почалися танці. Вальсом танці розпочиналися, вальсом і закінчувалися.
В 1960 році купили саксофон, а потім ще два. На них грали Мірошниченко Анатолій і Миколаєнко Микола. Потім купили першу електрогітару. Дрогалов їздив за нею аж в Москву. На ній почав грати Владлен Шкуркін. Але не знаючи куди її вмикати він її ввімкнув в електророзетку і вона вийшла з ладу. Пізніше її відремонтували.
В 1961 році силами учасників естрадного колективу, а також добровольців з молоді побудували в парку за будинком культури танцмайданчик.
Естрадний колектив збільшувався. З’явилося три скрипки. На них грали Погорілий Анатолій Федорович, Желендечка Лариса, три саксофони, на піаніно грала Романовська Тамара Іванівна, на тромбоні – Кривач Мишко, гітара – Шкуркін Владлен Павлович, контрабас – Воєводін, Дрогалов Олександр Михайлович – іоніка, трубачі – Марченко Льоня, Жуков Юра, Яндола Анатолій. На ударнику грав Віктор Доценко. Були два соліста – Ковальова Лариса і Тимощенко Анатолій, коронним номером якого була пісня «Бірюза».
Разом з основним складом готували собі заміну. Приходили любителі, школярі: Валера Палій, Ваня Романовський та інші. Грав спочатку на естраді основний оркестр, а в перервах дозволяли грати своїм меншим колегам.
Часто естрадний оркестр їздив в область на різні конкурси, виступав на обласному телебаченні. В естрадному оркестрі була така форма – чоловіки були вдягнені в чорні костями, білі сорочки, чорні галстуки і чорні туфлі, акуратні зачіски. Жінки вдягали чорну юпочку і білі блузи.
Спочатку оркестр грав безплатно, а потім їм почали платити 30-40% від вартості проданих квитків, а це було 50-60 карбованців, що становило майже другу зарплату.Людей на танці ходило дуже багато. Квиток коштував 20 копійок. Танці проводилися в суботу і неділю, тоді грала естрада, а в середу або програвач, або магнітофон.
Пізніше естрадні колективи з’явилися в колгоспах ім. Карла Маркса, «Родіна», «Побєда». Але якщо в центрі селища були танці, то на танцмайданчиках цих колективів не було людей і тому їм доводилося влаштовувати танці в інші дні тижня.
Репетиції оркестру проводилися регулярно і всі добросовісно з’являлися на них, не дивлячись хто скільки часу був у колективі. Самі естрадники і слідкували за порядком на танцях. Якщо хтось хуліганив чи не гідно себе поводив, то оркестр припиняв грати і просив лобуряку залишити танцмайданчик, або ж присутня молодь приборкувала хуліганів.
Художній керівник колективу Дрогалов Олександр Михайлович чітко слідкував за репертуаром. Була по радіо дуже популярна передача «С добрым утром», яка транслювалася в неділю о 10 годині ранку. Олександр Михайлович записував новинки на магнітофон і вже на другу неділю естрада виконувала нову популярну мелодію.
Одного разу виступаючи на обласному телебаченні, покровчан побачив художній керівник з смт. Васильківка. Естрадний колектив йому дуже сподобався і він запросив їх в той же день, коли колектив повертався додому, заїхати до них в селище і продемонструвати свою майстерність. Тріумф був повний! На танцмайданчику у Васильківці ніде було стати! Після цього пішли обміни естрадними колективами між двома селищами. Але про це не знала завідуюча відділом культури О.М. Дерімова. А коли дізналася, скипіла: «Як це поза нею, без її відома роблять таке діло?!» Тоді вже в наказному порядку вона визначала коли їхати з виступом, а коли – ні.
В колективі було таке правило: «хто сідає на сидіння біля шофера в автомобілі, той повинен на ногах тримати досить цінний інструмент – електробаян». Одного разу Дерімова вирішила поїхати з колективом, але навідріз відмовилася тримати баян на колінах. Весь естрадний колектив довго спостерігав за перепалкою між художнім керівником і заввідділом культури. Тоді один із колективу взяв інструмент на плече, зліз з кузова автомобіля і пішов до будинку культури. За ним потягнулася решта. Так виїзд тоді і не відбувся. Цей приклад свідчить про те який був тоді дружній і згуртований колектив.
Пізніше життя почало розводити друзів. Так, Котельник Володя та Валера Палій закінчили культпросвітнє училище, Ваня Романовський – Московський інститут легкої промисловості, Марченко Льоня пішов працювати в міліцію, Толя Мірошниченко став лікарем, Тимощенко Толя став начальником ПМК.