Це наша історія
Свята до музики любов
Молодим людям, які про минулі часи знають лише з газетних публікацій, книг чи кінофільмів, вони майже поспіль видаються похмурими, безрадісними, а вся наша країна здається величезною імперією зла. Що ж, той, хто захотів облити брудом, очорнити всю нашу історію, можна сказати, досяг своєї мети. А тільки що з того? Хіба від того всім нам стало краще, чи може додалося оптимізму, впевненості в завтрашньому дні? Навпаки, з'явилось більше зневіри і розчарування не лише в минулому, а й у сьогоденні, не лише в Сталіні та в його послідовниках, а й у нинішніх вершителях мільйонів людських доль.
Між тим, далеко не все в минулому було таким вже похмурим, яким воно бачиться багатьом нашим сучасникам.
...Пригадую наше Покровське в сорокові роки. Зовні воно дуже, звичайно, відрізнялося від сучасного. В центрі був клуб, кінотеатр, кілька магазинів, а то все: прості селянські хати під соломою. Про асфальт, ясна річ, не було й мови. Одна лише центральна вулиця була вимощена бруківкою. Зважаючи на такий біднуватий вигляд провінційного райцентру, можна було уявити, що люди тільки й думають про те, як здобути шматок хліба насущного та як забезпечити собі хоч більш-менш безбідне існування на майбутнє. Однак такого, як-тепер, прагнення до самозбагачення в народу не було, він охоче тягнувся до культури, до мистецтва, шукав і знаходив задоволення своїх духовних потреб. Почну з того, що в Покровському діяв чудовий драматичний, колектив, яким керував П. Д. Могилевський. Самодіяльні артисти досить, майстерно розігрували такі-відомі й улюблені в народі вистави як «Наталка Полтавка», «Мартин Боруля», інші класичні речі. Показували їх часто, не те, що зараз. Могилевський умів знаходити в народі талановитих виконавців, імена їх, на жаль, з часом призабулися, хоч деяких пам'ятаю, Це Клавдія Луценко, якийсь Голуб, Василь Левченко... Останній, правда, в роки війни прислужувався німцям і вже потім після відбуття покарання в Покровське не повернувся.
Голуб працював у райкомі партії і, коли розпочалося відоме гоніння на релігію, збирав серед людей підписи на знак згоди зруйнування церкви в Покровському. Був це звичайнісінький формалізм — ніхто тих людей не питав і не думав зважати на їхню думку. Церкву зруйнували за наказом зверху.
В такий спосіб розвалили і єврейську синагогу — досить гарну, з червоної цегли будівлю. Євреїв У Покровському було чимало і в синагозі вони молилися, Це вже я торкнувся похмурих сторінок нашого минулого, та де ж від цього дінешся, все воно тісно перепліталося в нашому житті. Чимало було й такого, що радувало і звеселяло душу. При будинку культури діяв любительський духовий оркестр, яким керував Г.В.Радєв — вчитель математики. Він зараз мешкає в Дніпропетровську. Грали в оркестрі не хлопчаки, як зараз, а більш-менш солідні люди. А директор елеватора, пам'ятаю, приїздив тачанкою спеціально, щоб пограти для розвитку й вентиляції легенів. Якогось музичного захоплення у нього не було. Пограє і їде собі тачанкою, ніби якийсь пан... Взагалі ж духову музику тоді дуже любили. Оркестр грав не лише під час великих свят, а й у звичайні вихідні на площі. Людей у центрі, особливо у вечірній час було повно: прогулювалися, бесідували, перекидалися жартами, зустрічалися з родичами та знайомими. Духовий оркестр разом з драматичним колективом виїздив і в села району. Особливо ж урочистими були проводи хлопців на службу в Червону Армію. Завжди при цьому лунала духова музика. Вона ж проводжала земляків і на війну. Багато хто навіки прощався з рідними і знайомими, з отчим краєм. Самих музикантів забрали на фронт пізніше всіх, 20 серпня 1941 року.
Діяв у райцентрі і професійний естрадний оркестр, який постійно грав перед початком кіносеансів. Було в ньому шість чоловік, у тому числі й автор цих рядків. Тоді щовечора демонструвалося по 2 кіносеанси. Був навіть соліст, який виконував пісні. Оркестром керував Михайло Дмитрович Кондрашов, а піаністом був Гусіков, який у свій час акомпанував славетному Шаляпіну, та за пияцтво його вигнали. Часом, коли Гусіков і тут був не «в формі», його заміняла Фаня Могилевська, жінка з певними дивацтвами. Під час окупації району її разом з іншими євреями було розстріляно. Євреї любили музику, часто приходили просто послухати улюблені мелодії.
Інколи влаштовували масові перегляди цікавих кінофільмів, бувало, людей звозили з усього району. Тоді наш оркестр грав майже протягом усього дня. Виступали ми і в складі агітбригад, обслуговували жителів віддалених сіл.
Хороший струнний оркестр діяв у той час в школі механізації. Керував ним Олександр Дрізд. Нерідко він грав під час демонстрації німих кінофільмів. Зовсім недавно померли два учасники цього оркестру – скрипалі Петро Паляничка та Бережний...
Середня школа славилася домровим оркестром, яким керував Щербаков. У репертуарі оркестру переважали класичні твори. До речі, вже після війни Щербаков працював завучем Алма-атинської консерваторії. У домровому оркестрі грали, пам'ятаю, Юрій Снєжко, Анатолій Погорілий, Георгій Падалка та інші.
Цікаво, що в Покровському був навіть симфонічний і оркестр. Керував ним вже згаданий Щербаков. Оркестр виконував фрагменти з таких класичних творів як «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм». Дуже хотілось Щербакову поставити ці спектаклі на сцені. До війни, як і в наші часи, проводилися районні огляди художньої самодіяльності. Чи не найкращим самодіяльним колективом у районі був хор тодішнього колгоспу імені Молокова. А ось відділу культури тоді взагалі не було. Всі питання культури вирішував інспектор по культурі при районному відділі народної освіти.
У пошані покровчан був і спорт. На стадіоні постійно грали в футбол, а в центрі, за клубом, був волейбольний майданчик, де майже завжди гупав м'яч, звідти долинали свист і крики уболівальників або гарячі перепалки гравців. Цікаво, що тут-таки за клубом Стояла парашутна вишка, на якій тренувалися юні парашутисти. Запускали в Покровському і планер — це було захоплення для безстрашних і ризикованих — майбутніх захисників Вітчизни.
Взагалі роботі з допризовною молоддю приділялося чимало уваги: вивчали зброю, постійно працював тир. Серед хлопців вважалось за честь вміти, влучно стріляти, виконувати вправи на турніку, на інших гімнастичних снарядах, щоб всебічно підготовленими піти на військову службу.
Таке, прагнення зумовлювалося, звичайно, щирою вірою в гуманні цілі нашої держави, вірою в партію, а ще тим, що, як писав поет: «А хмари звисають все нижче, а громи гуркочуть все ближче...» Тобто, люди жили з передчуттям воєнної грози, і невдовзі вона вибухнула.
В роки війни У Покровському певний час знаходилося льотне училище, був військовий аеродром. Бувало, цілими днями над селищем кружляли літаки. А вночі важкі бомбардувальники літали аж в Румунію бомбити якісь об'єкти.
У повоєнні роки культурне життя в райцентрі відновилося порівняно швидко. Знову почали діяти драматичний колектив, зібралися з силами духовий та естрадний оркестри. Продовжували грати перед кіносеансами, а також на танцювальному майданчику.
Що хочу сказати про демонстрацію кінофільмів. У повоєнні і післявоєнні роки їх випускали зовсім небагато, щось до десятка на рік, зате майже кожен фільм був подією, його переглядали чи не всім селищем, а потім довго обговорювали і вдома, і на роботі. І хто б що не говорив зараз, що старі кінофільми були позбавлені правди, були надуманими, прикрашали нашу дійсність, свою справу вони робили. Виховували в людях героїзм, патріотизм, почуття дружби й колективізму. І добра й безкорисливості, висміювали нероб, егоїстів, негідників.
Що хорошого несуть молоді сучасні фільми, я затрудняюсь сказати. Боюся, що більше лиха, ніж добра, адже діти все розуміють надто прямолінійно, більш охоче, наслідують все негативне, ніж позитивне.
Нарешті останнє. Як і, тепер, так і в довоєнні, часи наші люди любили мистецтво, тяглися до нього. Правда, любили більш активно, абсолютно безкорисливо, йшли на сцену і цілком, добровільно, працювали самовіддано, не рахуючись з особистим, не прагнучи винагород.
О. Дрогалов, ветеран праці.
газета "Радянське слово" від 23 жовтня 1993 року